— Кварту, шинкарю! Хай добры люди гуляютъ, та ушкваримо пѣсню, щобъ лука пійшла, ось якъ! бодрилась она.
— Ось якій паробокъ! отозвались крестьяне: — еще и усъ не закрутивсь, а вже и смакъ знае…
Шинкарь принесъ вино; низенькій человѣчекъ въ истасканномъ казакинѣ запилилъ на скрипкѣ, и сталъ подпѣвать, шамкая беззубымъ ртомъ:
Доля моя, доля!
Инна подхватила, да еще парня два. Сѣдой какъ лунь атаманъ хутора сидѣлъ за столомъ, понуривъ голову и притопывалъ ногами…
— Ось такъ хлопецъ, якъ спѣвае! не вытерпѣлъ шинкарь.
— Винъ еще и танцувятиметъ!…. Щобъ мини книша ни ѣсти, тавцуватиметъ….
— Чого жь Петро не пье? замѣтилъ дюжій молодецъ въ овчинной свиткѣ;- пій Петро! обратился онъ къ старику въ изодранной сермягѣ.
— Та звѣстно, отвѣтилъ тотъ:- що пити, що не пити, усе умирати треба… Тилько й у доли, що горѣлка; дома вже усе потягали… жинка плаче, дѣтки сковчатъ.
— А чомъ такъ? вступилась Инна.