От він, дождавшись вечора, кликнув оп'ять зятя да й каже: "Гляди ж, щоб до завтрього зробив мені такий мост, щоб золота палочка да срібна палочка!" От він оп'ять прийшов до жінки, став плакать да й розказав, що йому велів зробить цар. Вона оп'ять каже: "Ничого, молись богу да лягай спать", -- да зараз, як тільки він ліг спать, вийшла, як крикне -- люди набігли і до світа усе зробили. Цар оп'ять рано встав, побачив, що усе пороблено, призвав на вечір зятя да й каже: "Гляди, щоб ти мені до світа зробив цілий дворець, да такий хороший, що ні у кого луччого нема". Він оп'ять прийшов додому і заплакав да і став говорить жінці, що йому велів цар. Вона положила його спать, а сама вийшла да крикнула -- люди збіглись; вона ïм приказала, щоб до світа усе було готово, і люди усе то поробили. Тоді цар побачив, що у його зять такий, -- що йому ні прикажеш, усе зробить! Більше уже нічого не заставляв його робить і став його пускать гулять по саду.

От він раз пішов у сад да зійшов на могилку[184]; коли дивиться, а у його батька по двору бігають дітки; він догадався, що то його братики, заплакав да й пішов до жінки. Вона і пита його: "Чого ти плачеш?" -- "Як же мені не плакать? У мого батька так весело, усі братики по двору ходять; я іще дивився із тієï могилки, що у саду". Вона йому і каже: "Не плач! Ми утечем до твого батька", -- да тричі плюнула у хаті, щоб за ïï стала слюна говорить. І пошли вони... На другий день батько ждав-ждав, щоб вони прийшли снідать, а вони не йдуть; пішов сам кликать, став під дверми да-й кличе, а слюна і говорить: "Постойте, зараз прийду!" Він подождав, да оп'ять кличе; слюна оп'ять каже, що прийду. Тоді вже він розсердився і велів двері разломать; коли дивиться, аж нікого немає, то так розсердився, що велів разом верхових послать на всі конці.

А царевич з жінкою далеко вже стали! Тільки вона лягла на землю да й слуха, аж погоня уже близько; от і каже йому: "Будь ти дяк, а я буду церква, да як буде тебе хто питать, чи не бачив ти якого чоловіка і з жінкою, -- ти нічого не говор, а усе читай". От верховень прибіг, увійшов у церков, побачив дяка да и каже: "Чи ти не бачив якого чоловіка з жінкою?" А дяк усе читає; він плюнув да й поïхав назад. Тоді вони опять пішли, а одійшовши далеко, царевна опять лягла послухать: чи не ïдуть за ними? Чує, що погоня уже близько. Вона каже Івану-царевичу: "Будь же ти пастух, а я буду свинею, і як тебе хто буде питать, чи бачив ти яких людей, -- ти кажи тільки: я свиню пасу, а більше нічого не говор". Так і зробили. Верховень приïхав, розпитував, а як не допитався нічого -- плюнув да й поïхав назад.

Тоді вони оп'ять пішли, а одійшовши, стали слухать, не ïдуть лі за ними? Тільки чують, аж сам цар ïде. От вона і каже: "Тепер же будь ти окунь, а я буду річкою". Так і зробили. Батька приïхав, побачив, що вже нічого не можна зробить, розсердився і сказав: "Щоб же ти була річкою три годи!" -- да і вернувсь додому.

Тоді вже річка і стала говорить своєму мужу: "Іди ж ти додому, там застанеш у себе багато і сестер і братів, да хоть як вони будуть просить щоб ти ïх поціловав -- ти не цілуй, а то зараз забудеш мене". Той так і зробив, прийшов додому, да тільки поціловався з батьком і з матір'ю, а більше ні з ким, як його ні просили. Уже проходив і третій год, як раз він і забув заперти тію хату, де ночував; а к йому і вбігла одна сестра да побачила, що він спить, підійшла тихесенько да и поціловала. Так він як проснувся, то вже і не згадав про свою жінку; а через місяць його посватали да й стали весілля[185] готовить.

От у суботу, уже як шишки стали бгать[186], дівка одна пішла до колодязя по воду, да тільки що нагнулась брать, дивиться -- коли там така хороша баришня. Вона вбігла у хату, розказала усім; тіï пішли і собі туда, тільки уж нікого не було, а як вернулись у хату, то та самая була у хаті. "Я, -- говорить, -- прийшла вам помагать шишки бгать". Зліпила два голуба да й посадила ïх на віконце: вони і стали говорить меж собою, аж усі удивилися. Тільки один голуб і говорить другому: "Чи ти забув, як я була церквою, а ти дячком?" -- "Забув, забув!" -- "Чи ти забув, як я була свинею, а ты пастухом?" -- "Забув, забув!" -- "Чи ти ж забув, як я була річкою, а ти окунем, і як мене батько закляв, щоб я була три годи річкою, і я тебе просила, щоб ні з ким, ні з браттями, ні з сестрами не ціловався, а то мене позабудеш?" Тоді Іван-царевич усе згадав, пізнав свою жінку, прибіг до неï, став ïï ціловать і просить батька свого, щоб ïх по-своєму повінчали. І з тих пор много води утекло, а вони усе живуть да хліб жують.

No 224 [187]

Посеял мужик рожь, и уродил ему господь на диво: едва мог с поля собрать! Вот перевез он снопы домой, смолотил и насыпал и думает: "Теперь-то стану жить, не тужить!" И повадились к мужику в амбар мышь да воробей; каждый божий день раз по пяти слазают, наедятся -- и назад: мышь юркнет в свою норку, а воробей улетит в свое гнездо. Жили они вдвоем так-то дружно целые три года; все зерно приели, остается в закроме самая малость, с четверик -- не больше. Видит мышь, что запас к концу подходит, и ну ухитряться, как бы воробья обмануть да всем достальным добром одной завладать. И таки ухитрилась; собралась темною ночью, прогрызла в полу большущую дыру и спустила в подполье всю рожь до единого зернышка.

Поутру прилетает воробей в амбар, захотелось ему позавтракать; глянул -- нет ничего! Вылетел бедняжка голодный и думает про себя: "Обидела, проклятая! Полечу-ка я, добрый молодец, к ихнему царю, ко льву, стану просить на мышь -- пусть он нас рассудит по правде". Снялся и полетел ко льву. "Лев, царь звериный! -- бьет ему челом воробей. -- Жил я с твоим зверем, мышью зубастою; целые три года кормились из одного закрома, и не было промеж нас никакой ссоры. А как стал запас к концу подходить, пошла она на хитрости: прогрызла в закроме дыру, спустила все зерно в подполье к себе, а меня, бедного, голодать оставила. Рассуди нас по правде; не рассудишь -- полечу искать суда-расправы у своего царя, орла". -- "Ну и лети с богом!" -- сказал лев. Воробей бросился с челобитьем к орлу, рассказал ему всю свою обиду, как мышь своровала, а лев ей потатчик. Сильно разгневался в те поры царь орел и сейчас же отправил ко льву легкого гонца: приходи завтра с своим-де звериным воинством на такое-то поле, а я соберу всех птиц и дам тебе сражение.

Нечего делать, послал царь лев клич кликать, на войну зверей созывать. Собралось их видимо-невидимо, и только пришли на чистое поле -- летит на них орел со всем своим крылатым воинством, словно туча небесная. Началась битва великая. Бились они три часа и три минуточки; победил царь орел, завалил все поле трупами звериными и распустил птиц по домам, а сам полетел в дремучий лес, уселся на высокий дуб -- избит, изранен, и стал думать думу крепкую, как бы назад воротить свою силу прежнюю.