No 477 [462]
ïхав Омелько з губерніï додому, а школяр тож біг додому. Баче школяр, що на дорозі велика калюжа[463], да й почав прохати Омелька, щоб він його перевіз, а Омелько й кає: "Ти, братику, вчений, перейдеш, як захочеш". -- "Е, коли ж так, -- кає бурсак, -- то я ж тобі зроблю штуку". Тільки що Омелько в'ïхав в калюжу, а бурсак вбіг за ним, да й сів верхи на коня, да й відрізав гужи у хомуті і переïхав через калюжу; а Омелько зоставсь у калюжі. Що тут робити Омелькові? Треба злазити з воза да ловити коня, що бурсак, переïхавши, бросив на тім боці[464], а сам узяв да й утік. Приймав Омелько коня, запріг, як пришлось, у самій калюжі і приïхав додому. Входе у хату і баче, що бурсак сидить на покутті в його хаті. Омелько і рот раззявив да й пита жінку: "Що се? Як се?" -- "Да ночувати попросився", -- кає жінка. "Гу! -- кає Омелько. -- Добре, спасибі, жінко, що пустила! От тепер же ж то я з тобою, бісове дитя, розтурбуюсь[465]". Що тут робити бурсакові? Утік би, да Омелько і хату защепнув і сам став біля дверей. Ото і кає Омелько бурсакові: "А ходи лишень сюда, вчений паничу!" Бурсак підійшов. "А що се таке?" -- пита Омелько і показує на огонь. "А що ж, дядюшка, -- кає бурсак, -- як не огонь?" -- "Ні, брешеш", -- кає Омелько да як згарбав школяра за чуприну, да круте, круте, да приговорює: "Брешеш, се не огонь, а чистота!" Аж моторошно[466] стало бурсакові, да нічого робити. А далі велів Омелько жінці принести кухлик[467] воды да знов пита у бурсака: "Що воно є?" -- "Вода", -- кає бурсак. "Ні, брешеш, -- кає Омелько, -- се не вода, а благодать!" -- да знов згарбав бурсака за чуприну і ну крутити, аж сльози як горох сиплються із очий у бурсака, а Омелько його круте за чуприну да приговорює: "Се не вода, а благодать!" -- "Ну, а се що?" -- пита знов Омелько у бурсака і показує на стелю. "Стеля, дядюшка!" -- кає бурсак. "А, бач, ти вчений, да не знаєш, що се висота!" -- да знов почав за чуба крутити; крутив, крутив, аж іскри посипались із очий у бурсака; сердега бурсак аж упав! Тоді Омелько сказав: годі[468]!
Після сього Омелько з жінкою повечеряли, а бурсакові не дали, да й лягли спати. Ліг і бурсак, да не спиться йому: почув, що мужик з жінкою захропіли, тихесенько відсунув заслінку у печі, достав огню і вийшов з хати да й підложив той огонь під стріху; хата мужикова і загорілась, а бурсак відсунув віконечко да й кричить мужикові: "Дядюшка, а дядюшка! Встаньте да погляньте, що воно робиться!" -- "А що там таке?" -- кає Омелько. "Як що? Хіба ж ви не бачите, що чистота побігла на висоту. А ви, дядюшка, мерщій беріть благодать да йдіть хату заливать!"
No 478 [469]
Йшов москаль чи в домовий одпуск, чи що, а його догоня конем Грицько з нашого села -- чоловік усім знакомий, той, що у цвинтарі[470] в великий пост стоïть з каламаром[471] да проскури[472] підписує, бо був собі чоловік письменний. Його звали по батюшці Максимович. Ото він догнав москаля, а москалю захотілося під'ïхати, бо дуже утомився сердега. Москаль і гукнув[473] Грицьку: "Здоров, Хахол Максимович!" Грицько не розчухав[474], як його москаль назвав по йменню, а тільки почув, що по батюшці так улучив[475]; опинив[476] коня, глядить на москаля, потилицю чеше і сам сміється. "Што, -- кає москаль, -- аль не познал, што ли?" -- "Ні", -- кає Грицько. "Вот те на! Нешто забыл, как мы стояли в вашей деревне?" -- "Да чи не Іван ви, господа служба?" -- "Насилу вспомнил, Максимыч! А брат твой али сват, как бишь его -- тот, што водочку тово..." -- "Се Іван, да він мені дядько доводиться; нема вже його, господа служба!" -- "Да где же он?" -- "Вмер". -- "Ой ли! А славный был мужик, царство небесное!" Москаль взяв да й перехрестивсь. "Да ви, бачу, усіх наших знаєте; сідайте лишень на віз я вас підвезу". Москалю тільки того і хотілось. Сів москаль на віз, да як переговорив усе, що було, а мовчки сидіти не хотілося, і кає Грицькові: "Максимыч! Давай, брат, рифмы говорить". -- "Як се то рихми?" -- "Да так, штоб было до ладу". -- "А що ж, давай". -- "Вот, например, как твоего деда звали?" -- "Кузьмою". -- "Я твоего Кузьму за бороду возьму". -- "Ні, се не звичайно[477]; мій дід був чоловік всіми поважаємий, за що його за бороду брати?" -- "Эх, брат, не знаешь ты дела! Ну, как твоего дядьку звали?" -- "Хіба ж ти не знаєш, що Іван!" -- "Твой дядько Иван большой болван". -- "Бач, бісова служба, ще й лається! А як же тебе зовуть?" -- "Леонтий". -- "Е, коли Леонтій, то злізай з воза". -- "Да эвто не рифма". -- "Да що, хоть не рихма, а ти геть пішов з воза!"
No 479 [478]
Ходив якійсь пан по охоті з лягавою собакою, зовсім як треба, а мужик ще до схід сонца встав да може де яку й десятину зорав[479] і сів собі снідати хліб да сало. Ото пан і підходе до нього і пита: "А що се ти робиш, чоловіче?" -- "Снідаю, пане!" -- "Снідаєш?" -- "Еге!" -- "А що ж ти снідаєш?" -- "Що снідаю? Хліб да сало". -- "Сало! Да і собака моя не буде ïсти сала, хоть брось ïй". Мужик і відрізав шматовик[480] сала і кинув собаці да й дивиться, що то з того буде, а пан щось не наше заказав собаці. Собака й дивиться на сало, а ïсти боïться. Мужик поглядує то на пана, то на собаку, а далі зкинув кучму, почухав[481] потилицю і кає: "От тепер же ж то я, пане, догадавсь, від чого вона не ïсть сала; бачу, що і вона єдиноï з вами породи".
No 480 [482]
Приïхав якійсь пан у своє село; він десь в другім місці жив довго-довго, так що мужики не знали, що там за пан у ïх. Ото і приïхав да зараз виліз з карети і пішов до горниці, а його собака, чи вона мидялянська, чи або яка, з довгими ушима, зосталась у карети. Ото єдна жінка і кає свому чоловікові: "Чоловіче! Піду лишень я побачу, що там за пан такий!" -- "Іди", -- кає чоловік. Ото й пішла жінка на панський двор і баче, що стоïть карета. Вона зараз до неï дивиться; подивилась і пішла собі додому. Ото й пита ïï чоловік: "А що, жінка, чи бачила пана?" -- "А як же!" -- "А який же він?" -- "Да який! Зовсім як наш барбос, тільки уши довші[483]".