Продав Грицько борошно[370] в губерніï[371] і купив собі добрі шкапові[372] чоботи[373], вимазав ïх добрим дьогтем і напився губернськоï горілки[374] всмак[375], так що ледве[376] виліз з губерніï. Далі вже не міг іти, упав на шляху[377] да і заснув, а москалі шли да і зняли чоботи. На другий день уранці ïде мужик з того села, з якого був і Грицько. Ото він, бач -- той, що ïхав, підходе до Грицька да і буде його: "Вставай, кажу, Грицько!" -- "Да ще рано", -- кає Грицько. "Да яке тобі рано?" -- "Геть[378], кажу тобі!" -- кає Грицько, розсердившись. "Бач, ще й гнівається! Прийми хоч ноги з шляху, дай проïхати". Глянув Грицько на своï ноги і баче, що нема чобіт, да і кає: "Се не моï, моï в чоботах!"

No 459 [379]

"Що це з тобою робиться? -- кає батько свому синові. -- Чи у тебе лихоманка, чи що, що ти нічого і не ïси? Чи ïв ти сьогодні що?" -- "Ні, -- кає син, -- мати уранці дала краюшку хліба, да черству, я хотів в ведро обмочити, да не влізла, дак я і сухую згриз; більш[380] ничого не ïв".

No 460 [381]

Сів Охрім з своєю жінкою Солохою на великопісні запуски[382] запускати. Солоха чи що з'ïла, чи не з'ïла, а Охрім усе поïв, і печене, і варене, да ще он цілу макитру[383] гречаних вареників вм'яв[384], і не здужа, сердега, вже встати з покуття да й кає жінці: "Солоха, Солоха! Ке[385] лишень сюда подушки". --

"На що тобі? Хіба на примосці місця мало?" -- "Ох, лишечко ж мені!" -- гвалтує Охрім. "Да що там таке з тобою?" -- "Ох, голубочко ж моя Солоха! Скажи ж мені: чи усі миряне сьогодні ïли вареники?" -- "А як же, усі!" -- "Про-о-пали ж теперічки усі миряне!"

No 461 [386]

Зібралися з нашого села хлопці, може ïх там було із семеро або й більш. Да пішли в губернію на ярманок. Ходять собі по ярманку да й думають, щоб то губернське купити, да таке, щоб усім було в диковину. Аж зирк, москаль несе фузію[387]! "А що, браця, -- кає коваль[388], -- чи не купимо фузію у москаля?" -- "А що ж, -- гукнули[389] хлопці, -- коли куповать, то й купимо!" Ото й купили фузію, купили маку -- се то бач, пороху купили і шроту[390], да й пішли додому. Ідучи дорогою, один хлопець кає: "А що, браця, трельнимо[391] з фузіï!" -- "Коли трельнимо, то й трельнимо!" -- "А хто буде триляти?" -- питає один. "Да хто ж, -- гукнули усі, -- як не коваль, се вже звісно!" Ото коваль узяв фузію, усипав в неï жменю[392] маку да і хотів уже триляти. "Тривай[393], тривай! -- гукнули хлопці. -- А ще ми не сипали маку". -- "Ну, сипте і ви" -- кає коваль. Хлопці повну фузію насипали маком да й кажуть: "От теперечки триляй, а ми з боків станемо да будемо дивитись[394], як вона пальне"[395]. -- "А куди триляти?" -- питається коваль. "Да туди, на татарву", -- гукнули хлопці. Коваль трельнув -- і фузію упустив і сам упав, а після як очунявся[396] да поглядів, що вся у нього морда в пасоці[397], а хлопці -- де який без очій, а де який зовсім мертвий лежить, аж жах[398] його пройняв. А далі і кає: "Оце бісова фузія! Скільки тут людей побила! Чого ж вона наробила[399] у татарви?"

No 462 [400]

"Прохоре! -- кає Омелько. -- А на шо оце у тебе висе рушниця[401], хіба ти умієщ триляти?" -- "От таке! -- каже Прохір, -- атож і не умію? Ластівку кулею[402] так і зчешу". -- "Еге, а зіб'єш кулею у мене з голови шапку?" -- "Зіб'ю". -- "Ні, не зіб'єш!" -- "Ні, зіб'ю". -- "А шо?.." -- "Кварту горілки". -- "Добре!" Ото і пішли Прохір і Омелько у поле; сів Прохір на пні, а Омелько відміряв[403] п'ятнадцять ступенів да й ціле прямісенько в Прохорову кучму[404], а Прохір тільки зна натягує шапку, шоб не збив ïï Омелько. Трельнув Омелько. Прохір як сніп покотився. "А шо, -- кає Омелько сам собі, -- не збив, пропала кварта горілки!" А далі як підійшов да побачив, шо Прохір зовсім умер, зняв з його кучму -- аж куля наскрізь голову пробила. "Еге, -- сказав сам собі, -- оце я понизив!"