А теперъ и вошъ дужча відъ Ляха здаетця:
Плечи и нігти болятъ, якъ день попобъесся.
Така-то, бачу, недовга літъ нашихъ година:
Скоро цвіте, скоро и вяне, якъ у полі билина,
Хоча мині й не страшно на степу вмирати,
Тілько жалко, що нікому буде поховати:
Татаринъ цураетця, а Ляхъ не приступить,
Хіба яка звірюка за ногу у байракъ поцупить.
Та вжежъ пристарівшись на Русь пійти мушу,
Ачей таки одпоминаютъ попи мою душу.